День Вишиванки в Канаді. Як побудували своє життя українці в Канаді за 3 роки?

Щира розмова, ароматна кава і добра справа — саме так українці відзначили День вишиванки в центрі Вінніпега. 

Тут українці зустрілись, не лише поспілкуватися за кавою, а й зробити важливий внесок — донат на підтримку України. Як українці канади відзначають всесвітній день вишиванки, будують своє життя з нуля та допомагають Україні — далі в сюжеті. 

Сьогодні всі говорять про вишиванку, у кожного вона особлива. Хтось привіз її з України , хтось придбав вже тут, в канаді. Наталія свою вишиванку вивозила з рідного міста у екстреній валізі. 

“Вишиванка завжди була для мене таким секретним одягом, завжди була дуже цінна, і це перша річ, яку я поклала в свою валізку, коли їхала з міста свого. Зараз вона стала ще більш цінніша, бо ти дивишся новини, розумієш, як багато людей віддало своє життя за те, щоб заховати її, передати її. Тому я розумію, що це дійсно найцінніше, що в мене є, що я буду передавати далі своїм нещадким, своїм дітям.”, - розповідає Наталія і продовжує:  

Це більше про пам'ять, більше про те, що починалося ще зі школи, з університету, коли на День Вишиванки всі збирались разом, гуртом, йшли до пам'ятника Шевченка, обіймались, співали пісень, просто гуртувались разом. Це день, коли ти одягаєш вишиванку з такою гордістю, ідеш містом Канади, чи будь-яким містом взагалі світу, бо всі ми зараз розкидані, і бачиш українців, посміхаєшся, і знаходиш свого. 

Вишиванка сьогодні об’єднує українців в канаді, нагадуючи нам хто ми є, та силу нашого голосу в канаді. 

“Пройшло майже три роки, безумовно пройшла ця адаптація, пройшли всі такі основні хвилі. І зараз, напевно, якщо би я повернулась в Україну, я б мусила проходити всю цю адаптацію заново. Складнощі, звісно, залишилися. Воно все є, ти до цього звикаєш, ти приймаєш правила, ти пам'ятаєш, читаєш новини, все одно влаштовуєш мітинги. Залишився біль і пам'ять, і я вважаю, що це дуже правильно. Так воно мусить бути, мусить бути розуміння, що треба гуртуватись і підтримувати, і говорити, бо ми є голосом тих, хто зараз в Україні, тих, хто зараз говорити не може”, - розповідає Наталія. 

Для Аліни було важливо бути активною частиною української громади з першого дня. І займатись благодійними проєктами не для особистих досягнень, а для перемоги України.  

“Так сталося, що коли я переїхала в Канаду, я майже одразу влилась в українську спільноту і через рік стала одним з організаторів мітингів. Я серед тих, хто постійно пам'ятає свою ідентичність, нагадує про неї світу, не тільки українцям, але і загалом Канаді, Америці і Європі. Ми постійно намагаємося створювати якісь ініціативи, як, наприклад, «Iron Hearts for Ukraine». Тому ми постійно намагаємося щось зробити, якось допомогти, закумулювати всі сили, які в нас є, на допомогу українській армії. Все почалося з маленької мрії Олега, але з великою цілею – 100 000$ для української армії. Почалося з маленького мітингу в нас вдома, а виросло у великий проєкт, який зараз розширяється на всю Канаду. У нас планується благодійний забіг разом з «Second Front Ukraine». Він буде всеканадський, вже багато міст долучається. І долучайтеся ви, будемо раді кожному учаснику, кожному донату”, - розповідає Аліна Гречко. 

Аліна зізнається що саме активна участь в житті укр громади допомогли їй перших стадіях адаптації не втратити себе і продовжувати жити життя навіть попри труднощі імміграції. 

“Це допомогло моєму ментальному стану, тому що якщо ти знаходишся тут просто так і живеш своє життя, ти не відчуваєш себе повноцінним. А якщо ти робиш щось важливе і не покидаєш допомогу Україні, ти відчуваєш, що ти живеш по-справжньому”, - запевняє Аліна. 

Робота, діти, нове життя — але на мітинги й проєкти українці  знаходять час. Бо не можуть інакше. Вони не питають: «Що я з того матиму?». Вони просто приходять і кажуть: «Я готовий допомогти» 

“На перших мітингах, коли ти бачиш, що люди приходять, на перших заходах «Iron Hearts for Ukraine», коли ти бачиш, що люди можуть тебе абсолютно не знати, але довіряти тобі і приходити до тебе зі своїми ідеями і казати, що я хочу вам допомогти у вашому проєкті, нічого мені не треба, я просто хочу допомогти. Це суперважливо, це дуже підтримує морально і надає віру, що в нас все вийде”, - стверджує Аліна. 

Про силу спільноти згадує і Наталія. Коли вперші дні все здається чужим в новій країні — тільки обійми своїх людей повертають почуття, що ти не один. 

“Ці люди, це власне те, що тримає. І знайшла їх тоді, коли почала виходити зі своєї мушлі на різні заходи, на бігові клуби, кудись в люди, на мітинги. І знайшла також канадську родину, що дуже цінно, що тепло. І я дуже люблю цих людей.  

Інша учасниця благодійної зустрічі кава за донат Ліна наголошує, що не завжди найтяжчим в новій країні знайти роботу. Для дівчини найважчим виявилось — знайти людей, з якими знову можна бути собою. 

“Коли ми приїхали в Канаду, це було неочікуваним рішенням, тому, відповідно, так як і у багатьох українців, не могло бути взагалі жодних очікувань, за рахунок того, що ми взагалі не знали, куди ми їдемо. Ми просто втікали від війни. І на той момент головним викликом було це якось адаптуватися тут, знайти знайомих, відчути себе якоюсь ланкою в суспільстві. Зараз вже пройшло два з половиною роки, я вже відчуваю себе ланкою в суспільстві, але все ще якось непевною. Для того, щоб відчувати себе настільки комфортно, як ти себе відчував вдома, то це не один, не два, не три роки має пройти для цього”, - розповідає Ліна Франк. 

І хоча за три роки в канаді Ліна вже адаптувалась звикла, проте відчуття дому дівчина так і не отримала. 

“А я відчуваю, що я можу побудувати гарне майбутнє, в принципі, будь-де, але все рівно думаєш про дім. І я завжди мріяла жити в Києві, я досі вважаю, що моє місце в Києві. Але так як поки що там війна, поки що там небезпечно, ми робимо все, що ми можемо для того, щоб адаптуватись тут. І далі вже, відповідно до ситуації, ми будемо приймати будь-які інші рішення”, - ділиться дівчина. 

Сьогодні в неї вже є друзі, робота, можливості для розвитку. Та навіть попри це, виклики не зникають. Вони змінюються, стають іншими — але залишаються частиною шляху. 

“І поки ми не маємо тут жодного статусу, немає такого відчуття, що ми тут важливі, тому що в будь-який момент можуть сказати пакувати речі. Ми вже 15 місяців на федеральному етапі розгляду заявки постійного місця проживання. Це найгірше для будь-якої людини, коли людина просто чогось очікує. І в цей момент дуже багато чого може приходити в голову. Тобто не проходять аргументи, чому мені дадуть піар. Приходять аргументи, чому мені не дадуть. Дуже багато таких факторів просто в голові приходить і дуже багато нервів через це”, - розповідає Ліна.  

Українська громада у Вінніпезі не просто святкує — вона діє. І кожна така ініціатива показує: разом ми можемо більше.  

Юлія Коваленко, Ukrainian View, U multicultural  

“This Is Home—For Now”: Ukrainians in Canada Reflect on Vyshyvanka Day, Identity, and the Long Road to Belonging

In a quiet corner of Canada, over cups of coffee and trays of homemade treats, Ukrainians gathered not only to celebrate World Vyshyvanka Day but to reaffirm a connection to home, to history, and to each other.

Among them was Nataliya, who wore the same embroidered shirt she packed in her emergency suitcase while fleeing her hometown. “The vyshyvanka has always been sacred to me,” she said, her fingers grazing the fabric. “It was the first thing I grabbed when I left. Now it’s even more valuable. I think of how many people gave their lives to protect it. This is the most precious thing I own, and I’ll pass it on to my children and grandchildren.”

Vyshyvanka Day, named for the traditional embroidered garment, has become more than a celebration—it’s a ritual of belonging. “It started back in school and university,” Nataliya recalled. “We’d gather at the Shevchenko monument, hug, sing songs. Now I wear it walking through a Canadian city, and when I see another Ukrainian, I smile. You feel like you’ve found your own.”

That sense of connection—fleeting yet grounding—is vital in a time of long-term displacement. “It’s been almost three years,” Nataliya said. “The biggest emotional waves have passed. But if I went back now, I’d have to adapt all over again. You accept the rules here. You organize rallies. The pain and memory stay with you, and I think that’s how it should be. We are the voice of those in Ukraine who can’t speak right now.”

For Alina Hrechko, community involvement was never optional—it was instinct. “I got involved in the Ukrainian community almost as soon as I landed. Within a year, I was helping organize rallies,” she said. “We don’t just remind Canadians or Americans. We remind ourselves—who we are and what we’re fighting for.”

Alina co-founded Iron Hearts for Ukraine, a grassroots initiative that began with a modest dream: raise $100,000 for the Ukrainian army. “It started at our house,” she said. “Now it’s grown into something national. We’re working on a Canada-wide charity run with Second Front Ukraine. Cities are already signing on. We welcome every runner, every donor.”

She credits this activism with keeping her mentally afloat. “If you’re just living passively, you don’t feel whole,” she said. “But when you’re doing something meaningful for Ukraine, you feel alive.”

That willingness to give—without asking what’s in it for them—is what fuels much of the community's efforts. “At the first Iron Hearts events, people I’d never met showed up and said, ‘I want to help. I don’t need anything back,’” Alina said. “It lifts you. It gives you hope.”

Nataliya agreed, saying that “it’s the people who keep you going.” After isolating during the initial months, she began joining public events and even found a Canadian host family. “They’re incredibly special to me,” she said. “When everything feels foreign, it’s those hugs that make you feel like you’re not alone.”

That feeling of still searching for true belonging was echoed by Lina Frank, another participant. “Coming to Canada was an unexpected decision. Like so many others, we weren’t prepared. We were simply escaping the war,” she said. “Finding your place in society, finding friends—that’s the hardest part.”

Now, after nearly three years, Lina has a job, a network, and opportunities to grow. But the sense of home? That’s still missing. “I feel like I can build a good future anywhere,” she said. “But I’ve always dreamed of Kyiv. My place is in Kyiv.”

For now, the future remains uncertain—not just emotionally, but legally. “We’ve been waiting 15 months for our permanent residency,” Lina explained. “The worst part is the waiting. You don’t wonder why you will get PR—you wonder why you won’t.”

The quiet moments—coffee gatherings, cross-country races, vyshyvankas in the street—aren’t just cultural gestures. They are acts of resilience. And in the theatre of displacement, where the stakes are personal and political, each one says: We are still here.